22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей
день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні. В цьму році
виповнюєтьсяся 154 роки з дня перепоховання.
Унікальна творчість Тараса Шевченка та його
подвижницьке життя зробили його постать одним із найпотужніших,
найпривабливіших і найвідоміших символів України та українського народу. Елементом культу генія
Шевченка стали щорічні відзначення не тільки
дня його народження — 9 березня, але й смерті — 10 березня та
перепоховання — 22 травня.
Тарас Шевченко прожив повне
трагізму і болю життя, хоч спізнав і багато доброго. Душа його була навдивовижу
відкрита світові, а натура до краю вразлива…....В останні роки життя він почував
себе дуже погано — здоров'я було зруйноване десятилітньою солдатською каторгою. Відчуваючи близьку смерть Тарас Григорович Шевченко
написав знамениту поезію «Чи не покинуть нам, небого…», яка так яскраво відтворює боротьбу духа
Шевченка з бренністю тіла, бажанням жити і творити.
Важкою
була для Тараса Григоровича зима 1861 року. Перебуваючи далеко вiд батькiвщини,
в Санк-Петербурзі, він все частіше хворів, усе бiльше вiдчував свою самотнiсть.
Хоча біля нього завжди були друзі.
-От якби додому, там би я може одужав, рідне
повітря відновило б моє здоровя.-- говорив
він з Лазаревським. І навесні домовились поїхати на Україну. 9 березня
надходило багато вітальних телеграм. Від полтавської громади надійшло вітання з
такими словами – Утни Батьку,Орле сизий! Поет усміхнувся…..--- Спасибі, що
незабуваєте. Постійно цього дня був біля нього М. Лазаревський. Сильний біль не
давав йому лягти і він мусив сидіти, кожне слово коштувало страшних зусиль.
Пізно ввечері на прохання хворого його залишили. Внизу чергували слуга
Лазаревського Іван Саєнко і служитель академії Гаврило Єфімов. Шевченко то
запалював свічку , то гасив, але до людей внизу не озивався. О 5 годині
попросив служника зробити чай, випив з вершками – Прибери ти тут, а я зійду
вниз.Зійшов в майстерню, охнув,упав, і о пів на шосту нашого дорогого рідного
поета не стало. Він не дожив до маніфесту про звільнення кілька днів.
Звістка
про смерть блискавкою розійшлася не тільки по всьому Петербургу, але й по всіх
куточках України. Поховали Т.Г.Шевченка 13 березня, у Петербурзi, на
Смоленському цвинтарі на кошти друзів.
Так написав тодішній студент університету
Феоктист Хартахай, «ховати Шевченка прийшли всі путні люди»: «Повалили, мов
хмара. Так що у церкві був наголо студент та пан, та літератор, та учений. Ляхи
теж усі прийшли». Понад дві тисячi чоловiк йшли за домовиною Кобзаря: студенти
унiверситету, слухачi Академiї художеств, письменники, художники i просто
читачi й шанувальники. Крім українців Миколи Костомарова, П. Куліша, Білозерського, братів Лазаревських, віддати
останню шану Великому Кобзарю прийшли Достоєвський, Лєсков, Салтиков-Щедрін,
Тургенєв, Некрасов, представники української, польської, грецької громад
Санкт-Петербурга.
Ще в день смерті Тараса Шевченка
його друзі зібравшись ухвалили: перевезти тіло на Україну, встановити
пам’ятник, заснувати народну школу, утримувати стипендіатів(1-2), видати твори,
призначити премію за кожний життєпис і критичний аналіз твору, допомогати
рідним, відвідувати щорічно могилу. Завдяки
клопотанням друзів у квітні 1861 року було одержано дозвіл на перепоховання.
Так починався останній шлях Кобзаря. 8 травня 1861 року друзі знову зібрались
на кладовищі. домовина була викопана, перекладена в цинкову. П.Куліш накрив
червоною китайкою, а М.Костомаров виголосив промову. І понесли через весь Петербург до Миколаївського
вокзалу і залізницею перевезли до Москви. Прах Шевченка поставили у церкві
Тихона-Чудотворця, що на Арбаті. Відбулася багатолюдна панахида. Далі
похоронний маршрут проліг через всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де
кiньми, де пароплавом, а де i просто на руках. Перевезення тривало 14 дiб.
Перше
українське село через яке тоді пролягав поштовий тракт з Москви до Києва, було
Єсмань. А першим українським містом, через яке проїхала траурна колісниця 15
травня, став Глухів. Тут Шевченко вперше побував у лютому 1844р., потім у
квітні 1845р., а востаннє – живим – у серпні 1859р. Колишня резиденція
українських гетьманів і Малоросійської колегії цікавила його своїми історичними
пам’ятками і драмами, що знайшло відлуння у його творах.
Обідньої пори 16 травня зустрічала і проводжала траурну процесію ще одна гетьманська столиця – Батурин. Тут була резиденція гетьманів Івана Мазепи, Кирила
Розумовського.
А далі - по дорозі до Києва – процесія зупинилася в
повітовому містечку Чернігівщини – Борзні. Тут Шевченко жив узимку 1847р.
гостював у поета-романтика Віктора Забіли, Тарас тоді полонив його чудовим співом
і жартівливими оповідками. Тепер уже старий приятель організував зустріч і
проводи Тарасової домовини та приєднався до процесії аж до самого Канева, де
взяв участь у похоронах та опорядженні могили Кобзаря.
Скрізь цю похоронну процесію зустрічали
багатолюдні юрби народу. 18 травня прибули в Бровари, а потім у Микільську
слобідку. Коли в місті стало відомо, що з Петербурга привезли прах Шевченка, назустріч за Дніпро поспішили
численні шанувальники поета, особливо
молодь – студенти й гімназисти. Перед
мостом коней розпрягли і студенти самі повезли дроги з труною через Ланцюговий міст.Труну поставили в церкві Різдва Христового на Подолі. (Поштова площа)
З Тарасом
прощалися багато киян. Була думка, яку підтримували й родичі поета, поховати
його в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі,
бо той ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева»..
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
У цих рядках заповітна мрія Тараса
знайти прихисток на рідній землі, мати власну оселю. І обов’язково над Дніпром,
на горі, поблизу Канева. Не судилося. Повертався до омріяних місць у домовині.
І то завдяки Григорію Честахівському і Тарасовому родичу Варфоломію Шевченку.
«Як би воно добре не було, то все добре тільки по-нашому, а ми давайте добре
робить по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна…» - наполіг Григорій
Честахівський. І вибрали Чернечу гору, на яку вказав Варфоломій Шевченко. 19 травня о 4-й годині
дня труну на руках понесли з церкви до пароплава. Генерал-губернатор заборонив
виголошувати промови у церкві, тому їх виголошували по дорозі від церкви до
стоянки пароплава. Промовців було так багато, що доводилося спинятися майже
через кожні п’ять кроків.Серед промовців були Володимир Антонович, Михайло
Драгоманов. Тіло поета супроводжували його брати Микита і Йосип з дружинами та
сестра Ярина, Варфоломій Шевченко з сімєю, Іван Сошенкко, Михайло Чалий з
дружинами, Олександр Лазарівський, Григорій Честахівський, студенти Київського
університету Микола Лисенко, Михайло Старицький, Г.Рильський.
20
травня о 7-ранку пароплав «Кременчук» з прахом Шевченка відбув до Канева по Дніпру. Веснянi
води близько пiдступили до Канева, i пароплав причалив на невеличкому острiвцi
за 200-300м вiд твердого берега, а жоден з рибальських човнiв не мiг витримати
ваги домовини. Не можна було i перенести її на руках бродом. Тодi запрягли двi
пари круторогих волiв у козацький віз i по мiлині перевезли труну на суху
землю.
Багатолюдним ходом рушили за
труною Кобзаря мешканцi мiста, передмiсть та навколишнiх сiл. Дві доби домовина
знаходилась в Старовинному Канівському Успенському соборі, а 22 травня
протоієрей Гнат Мацкевич вiдслужив Заупокiйну Лiтургiю i виголосив надгробне
слово, яке завершувалось так: "Благовій, Малоросіє, перед містом Каневом:
у нас поховано Тараса Шевченка! Тут, на однiй з найвищих гiр Днiпрових, як на
горi Голгофi, подiбно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть
i по цю, i по ту сторону Днiпра». Вiд собору похоронна процесiя прямувала на
Чернечу гору: через гори i лiс, а юнаки i дiвчата самотужки везли важкого воза
– з великої шаноби до Тараса.
«Винесли
гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів
впрягся люд хрещений, і повезли діти свого Батька, що повернувся з далекого
краю до свого дому. Котрі дівчата не змогли бути коло воза, то при дорозі
ламали зелене гілля і встеляли ним дорогу. Попереду несли портрет Кобзаря…» –
згадував Григорій Честахівський. Біля могили зiбралося кiлька тисяч люду, було
виголошено двi проповiдi та шiсть промов. Похорон тривав до вечора. Всім
дівчатам друзі Шевченка роздавали стрічки, хусточки напамять. Багато людей
лишилося на ніч і палпипи вогнище. Г.Честахiвський залишився в
Каневi i вирiшив насипати над прахом поета високу могилу. Канiвчани i жителi
навколишнiх сiл два мiсяцi пеленами, хустинами, торбинками й кошиками носили
землю з ближнiх урвищ-ярiв на могилу Тараса, обкладали її камiнням. Поступово
над мiсцем поховання Шевченка вирiс пагорб у кiлька метрiв заввишки. На могилi
встановили великий дубовий хрест.
У червнi 1883 року Варфоломiй Шевченко
подав до канiвської мiської Управи прохання: «На могилi мого брата Тараса
Шевченка був поставлений дерев`яний хрест, який вiд часу пiдгнив i в жовтнi
1882 року звалився. Шануючи пам`ять покiйного мого брата... я наважився поставити
новий хрест, обгородивши могилу гратами, а поблизу неї збудувати хату для
сторожа».Заможні шанувальники Шевченка на одному з київських заводiв замовили
металеву огорожу i чавунний хрест. Несподiвано, коли замовлення вже було
готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому була
табличка зi словами Т.Г.Шевченка:
«Свою Україну любiть;
Любiть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа молiть.»
Роботи над упорядкуванням могили припинилися.
Майже рiк тяглося листування. Врешті решт замовники змушенi були зняти з хреста
табличку. Лише в липнi 1884 року встановили на могилi поета дуже високий,
гарної роботи залізний хрест із бронзовим, позолоченим рельєфом голови поета в
профіль. Видно його було за десятки кiлометрiв з Полтавських рiвнин за Днiпром
i по Днiпру.
Прах
Великого Тараса тримає національний дух Великої і Вічної України на карті
Всесвіту. Українська громада створила поетові-пророку величний меморіал. Було збудовано перший
народний музей поета «Тарасову світлицю»; впорядковано могилу поета і
встановлено монументальний чавунний пам'ятник-хрест; у серпні 1925 року з метою
охорони меморіалу і поширення знань про поета створено заповідник.
7
травня 1939 року в Каневі відбулося святкування 125-ої рiчниці від дня
народження Великого Кобзаря, зiбралось понад 20тис. людей, а 18 червня того ж
року урочисто вiдкривали новий великий пам`ячник із постаттю поета, вилитої з
бронзи і встановленої на постаменті. (скульптор Г.Манiзер) та примiщення музею
Т.Г.Шевченка (над проектом якого працювали В.Кричевський та його талановитий
учень П. Костирко, який пiзнiше вiдновлюватиме експозицiю, знищену в роки
вiйни). Вiдбувся грандiозний мiтинг. людськими потоками вирували Днiпровi
береги, лунали гудки пароплавiв, дзвенiла мiдь духових оркестрiв, гули в
пiднебессi лiтаки, що скидали тисячi листiвок..
І стоїть він над Дніпром і над
широкополими ланами обох його берегів і спостерігає над «вкраїною
милою»...
Чернеча гора поблизу Канева отримала назву Тарасової
і стала одним із головних центрів єднання
українців довкола ідеї створення Соборної Української Держави. Могила Шевченка перетворилася на місце паломництва
українців.. Тут побували десятки мільйонів шанувальників. Щороку у
травневі дні біля могили поета в Каневі проходять богослужіння, сюди звідусіль
їдуть люди вклонитися Великому Кобзареві.
Кожен факт, пов'язаний із життєвим
та творчим шляхом Великого Кобзаря, є складовою частиною єдиного цілого, що
зветься Шевченкіаною, вивченням та популяризацією якої займається наша
бібліотека. До вашої уваги виставка «
Духовне сходження на Тарасову гору» яка познайомить вас з невідомими сторінками
його життя і його літературною спадщиною сподіваємося допоможе відчути Шевченка
серцем і душею.
На виставці представлені видання, які є гордістю
книгозбірні.
«Смерть
и похороны Т.Г.Шевченка/Документы и материалы/»(1961), висвітлює смерть і
похорони поета, виступи на могилі, спогади сучасників, а також матеріали про
справу, яка була відкрита проти нього поліцією після смерті.
Варті уваги видання,
подаровані українською діаспорою видані у Вінніпезі «Кобзар»(1944 )року.
,Митрополит Іларіон: «Релігійність Тараса Шевченка»(1964)та ін..
Надзвичайно
цікаві сучасні видання. Серед них Атлас «Шляхами Великого Кобзаря»(2013) На
картах показані села, містечка і міста, якими мандрував Великий Кобзар, місця
перебування поета у засланні, С-Петербурзі, Києві та Москві. Книга ілюстрована.
Дана виставка, яка представлена вашій увазі -
далеко не повний перелік книг, що містяться в нашій бібліотеці.
Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки
українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби
ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та
це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінчений.
Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею,
вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й
думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в
історії, і нам ще йти і йти до його осягнення.
Кожна доба прочитує Шевченка і
кожен українець відчуває потребу осмислити Шевченка для себе…для своєї долі…для
свого громадянського діяння. Боротьба за Шевченка триває…бо це боротьба за душу
українського народу. Шевченко належить усьому людству, хоч кожне слово його
було про Україну...
Шевченко не тільки те, що вивчають, а й те чим
живуть, у чому черпають сили та надії у майбутнє, це нам він слав свої
непохитні заповіти…
Немає коментарів:
Дописати коментар