Шукати в цьому блозі

четвер, 9 лютого 2017 р.

«Хай мій клич зірветься у високість і,

мов прапор в сонці, затріпоче»

Олена Теліга





                      Олена Теліга – талановита українська поетеса й публіцистка, громадська діячка й патріотка, поступово займає належне їй місце серед національних героїв і визначних діячів культури України.
Народилась Олена Теліга в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати – дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
3 1918 року родина мешкає у Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. В програмі є і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо.
Батько, урядовець УНР, разом з старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Весною 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися із України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним, — з ним згодом і піде на розстріл. Саме у Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
На початку Другої світової війни Олена Теліга перебувала у Польщі — з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: інколи їй доводилося виступати з музичними номерами у нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
З кінця 1920-х Олена Теліга почала друкуватися у «Літературно-науковому віснику». У 1930-х вийшла її перша збірка поетичних творів. Характерними рисами її поезії є ліричність, висока поетична культура, свіжість і безпосередність образів. Працюючи у культурній референтурі ПУН (разом з О. Ольжичем), була автором кількох ідеологічних та програмових творів. У 1939 році у Кракові очолювала мистецьке товариство «Зарево».
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності. У жовтні 1941 р. на автомашині вона потрапляє в Київ.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
У останньому листі з міста Києва вона напише: «…ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зi слів очевидців дізнаємось, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських…»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга. В Києві у 1941 році редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» - «Літаври».
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала на що іде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовились кількома фразами. На сірім ґестапівськім мурі залишила вона свій останній автограф: вгорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.
     21 лютого 1992 року у Бабиному Яру встановлено пам'ятний хрест на місці розстрілу фашистами видатної української поетеси та її однодумців.

У своїй "Розповіді про Лєну" Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: "Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова".

Відомий лише сорок один вірш з написаних О. Телігою. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" /1946/ і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 - 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/). Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...". Нинішнього року має вийти у світ доповнене та уточнене видання творів письменниці, приурочене вже певно до її сторічного ювілею.

З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги. Першим її лауреатом 2000 року стала всесвітньовідома поетеса Ліна Костенко. У лауреатському дипломі №1 такий індивідуальний текст почесної відзнаки: "ПОЕТЕСІ ЛІНІ ВАСИЛІВНІ КОСТЕНКО - ЗА ЛИЦАРСТВО В ЖИТТІ, ПОДВИЖНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В ІМ'Я УКРАЇНИ, ЗА СТВОРЕНІ ВИСОКОХУДОЖНІ ТВОРИ В ГАЛУЗІ ПОЕЗІЇ ТА ПУБЛІЦИСТИКИ, ЩО Є ЗНАЧНИМ ВНЕСКОМ У ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЗБАГАЧУЮТЬ ЙОГО ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ, УТВЕРДЖУЮТЬ ВИСОКІ ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕАЛИ".

Лауреатами премії імені Олени Теліги наступних років стали письменниця Михайлина Коцюбинська, завдяки якій прийшли до нас поезії та листи багатостраждального Василя Стуса, та мати в'язня совісті, що став жертвою політичних репресій радянського режиму, Валерія Марченка Ніна Михайлівна Марченко.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, до глибини душі схвильований непоправною втратою, так писав про Олену Телігу - "поетку вогняних меж", "полум'яну душу в червоній амазонці", чий бистролетний шлях "вітрами й сонцем намітив Бог" (О. Теліга):

"Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі "прудконогої Діяни" ("кругом пані" - казав Шевченко), горда в наставленні до життя - вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула - і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-чорнім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи яскраве світло по собі...

...Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом з його видимими змислами контурами - укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі - вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед:.. грядучу пожежу, в якій згоріла сама".

четвер, 29 вересня 2016 р.

"Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох..." Іван Франко



Згідно з Указом Президента України «Про вшанування пам’яті Івана Франка» № 687/2015 від 08.12.2015 р. 2016 рік в Україні проголошено роком Івана Франка.

           В історії культури, певно, мало є людей з таким розмаїттям інтересів, як Іван Франко. Поезія і проза, публіцистика й філософія, новелістика й літературна критика, дослідження економічного буття тогочасної пори, етнографія й соціологія, перекладацька й редакторська діяльність… І скрізь він сягнув вершин.

         «Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм, і то не сентимент, не національна гордість, - то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І коли що полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу, як руський народ, хоч він гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні він бідний, недолугий і непорадний, все-таки підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде намарно"
                                               Іван Франко: «Дещо про себе самого»
           Перу письменника належить понад п'ять тисяч творів, які ввійшли до золотого фонду не лише української, а й світової літератури. Його твори завжди служили і будуть служити всьому передовому людству в боротьбі проти імперіалізму, проти гноблення і експлуатації людини людиною, за мир, демократію і [братерство].
            Іван Франко був ученим широкого діапазону - критиком і дослідником літератури, істориком, філософом, фольклористом, етнографом, мовознавцем, економістом, мистецтвознавцем. Він був невтомним публіцистом, журналістом, видавцем, політичним діячем, пропагандистом передових ідей. На початку 80-х pp. XIX ст. Франко плідно поєднував працю перекладача західноєвропейської романтичної класики, публіциста („Мислі о еволюції в історії людськості"), літературознавця (статті про Шевченка й Куліша, „Огляд української літератури за 1880 тощо), видавця (журнал „Світ").
           Іван  Франко виступав у журналі з науково-фольклорними публікаціями та їх науковими коментарями (у рубриках «Із уст народу», «Із старих рукописів»), біографічними нарисами, з рецензіями на наукові праці польських, чеських, німецьких авторів, з публікаціями документів до історії літературного і політичного життя Галичини. Як письменник - із циклом поезій. Як літературний критик - із систематичними оглядам літературних новин. Як публіцист - з низкою полемічних статей на актуальні суспільно-політичні теми.
         Окрема сторінка літопису журналістської діяльності І. Франка – це публікація його історичних праць, поезій, перекладів і ювілейних статей та іншої інформації про нього в пресі української діаспори на американському континенті. Дорогу до заокеанської преси прокладав не він. Це був зворотний зв'язок, який виходив від українських культурно-поетичних товариств та їхніх періодичних видань — газет «Свобода» та «Народна воля» (Оліфант, Скрентон, США), «Робочий народ» (Вінніпег, Канада).
            Іван Якович Франко особливе значення надавав створенню читалень у містах і селах, видання популярних книжок для народу, подолання неосвіченності, що вела до зубожіння та культурного занепаду нації. У статті „Чого хоче галицька робітнича громада? " він писав : „Такі читальні, коли б вони були в кожнім селі і велися розумно та щиро, могли би робочих людей далеко більше освітити і навчити, ніж теперішні аби і які високі школи"
          Наша  бібліотека широкоаспектно популяризує творчу спадщину Івана Яковича Франка, літературу про його життєвий і творчий шлях, тож  запрошуємо користувачів вирушити у мандри шляхами, якими ходив колись Великий Каменяр і дізнатися для себе щось нове. Бо пізнати Франка для нас, українців, означає пізнати себе, своє минуле і своє майбутнє. Його багата й талановита спадщина — не архів і не музей, а відкритий простір інтелектуального пошуку. Тож читаймо Франка і його твори принесуть нам насолоду.

четвер, 19 травня 2016 р.

„ Пам’ятники Тарасові Шевченку в Україні та світі”



 

50 років тому тодішній генеральний секретар ООН – бірманець У Тан зізнався: „Заздрю українцям – маєте Шевченка. Це геній не тільки України. Це велет, титан людської мислі, поет всеосяжний. Месія, що належить світові. Разом із Шевченком, з його словом ви, українці, безсмертні”.
Український поет прожив лише 47 років, з них 24 – у кріпацтві, а ще 10 років на засланні. Втім, уже після його смерті з'явиться цифра, якою міг пишатись і поет, і кожен українець. Тарасу Шевченку встановили найбільшу кількість пам'ятників у світі – 1384,  це рекордний показник для діяча культури. Більшість монументів Шевченку розташовані на території України,              пам’ятники поетові відкрито в Каневі, Києві, Харкові в усіх обласних центрах, містах та селах України. У нас, на Волині, їх 22. Найбільше – у Івано-Франківській області – понад 200, у Львівській 187, Тернопільській 165, Черкаській 102. Майже півтори сотні монументів Кобзареві розміщено у 35 країнах світу. У Росії – 30 (10 пам’ятників і 20 меморіальних дощок), Казахстані 16, США – 9, Канаді - 9, у Білорусі 6, Польщі 5, Молдові 4, Бразилії 3, Аргентині 3, Франції 3 та ін.
Тарас Григорович став символом правди і великої любові до людини. Його творчість зігріта патріотизмом, пройнята непримиренністю до ворогів і гнобителів народу, утіленням ідеалу свободи. Своїми творами стверджує, що український народ ніколи не був завойовником і поневолювачем інших народів, а боровся за власну волю та незалежність.
Була представлена виставка „Єднаймо душі словом Кобзаря”.
Виступила  Огнєва Олена Дмитрівна – кандидата історичних наук, доцент відділу Далекого Сходу Інституту сходознавства НАН України, заслужений працівник культури,

понеділок, 7 березня 2016 р.

Зі святом Весни ДОРОГІ КОЛЕГИ !!!



 Дорогі колеги та подруги! Вітаємо Вас зі святом весни і молодості. Бажаємо Вам бути завжди юними, красивими, ніжними та чуйними. І не лише у цей святковий день. Прийміть сердечні вітання з нагоди чудового весняного свята - 8 Березня! 


Все найсвітліше, що є у нашому житті – весна, радість, щастя, кохання, пов’язане з Жінкою – берегинею роду людського.
Бажаємо  Вам міцного здоров'я, великого жіночого щастя, добра, любові. Нехай у Вашому домі будуть спокій та добробут, а Ваші серця будуть зігріті теплом та повагою рідних і близьких.


                                             Зі святом Весни, Вас!           

Зі святом, рідні, кохані, шановні, прекрасні. Нехай весна живе у вашому серці. Щодня, за будь-якої погоди та при будь-якому настрої. А настрій - нехай вам забезпечують ті, хто поряд, хто любить вас і кого любите ви.

Віки і тисячоліття світової історії осяяні вашою мудрістю та ніжністю, чарівністю та красою. І тільки завдяки вашій життєвій силі, насназі та довготерпінню з віку у вік продовжується рід людський на землі. Матір, сестра, кохана – жіночий першопочаток супроводжує нас до останнього подиху. І якщо краса порятує світ, то це буде ваша краса. 
У цей святковий день бажаємо всім жінкам міцного здоровя, довічного щастя, шаленого кохання та постійного добробуту. І нехай виконуються найзавітніші мрії.
Нехай кожен ваш день буде сонячним і радісним, нехай довкола вас панують любов і гармонія, а на вашу честь розквітають квіти й звучить музика. Будьте завжди усміхнені, сповнені надій та оптимізму.
Бажаємо Вам щастя й вдачі, здійснення всіх мрій та бажань. Хай у Ваших оселях завжди панують мир, злагода.

Зі святом весни вітаємо,
Щастя й успіхів бажаємо,
Вдачі, здоров'я, тепла,
Нехай всі незгоди згорають до тла,
Щоб тільки добро у житті велося,
Хай збудеться все,
Що ще не збулося!

Мудреці кажуть: "Царство жінки – це царство ніжності, тонкості і терпіння".
Свято 8 Березня є символом усього найкращого, що є у нас в житті – сердечності, доброти, кохання, радості і тепла.  Жіночий талант – віддавати себе, свої найкращі якості близьким людям.

Від усієї душі бажаємо Вам здійснення усіх життєвих планів, надій і мрій! Нехай кожен день Вашого життя буде світлим і сонячним, дарує радість творчого натхнення, приємні несподіванки і душевний комфорт!

Кожна жінка це неповторна - квітка в саду життя. Троянди і орхідеї, конвалії і волошки, лілеї і ромашки. Яка краса, який аромат!!!

.
В цей день св'ятковий
Бажаємо  вам
Всміхатись так,
Щоб сонце радісно всміхалось
щоб квіти голови схиляли
щоб усі вічливо вітались
щоб на роботі вам усе вдавалося
щоб мир і злагода були в сім'ї !!!








вівторок, 1 березня 2016 р.

Шевченкові думки переживуть віки!


"Над широким Дніпром у промінні блакить
 і висока і тиха могила.
 В тій могилі співець незабутній лежить,
 що народу віддав свої сили…"
В.Сосюра

                 Тарас Григорович Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відображають почуття й думки простого люду, їх віковічні визвольні прагнення. Шевченка справедливо називають поетом слова, співу, митцем пензля. Він був сином мужика і став володарем в царстві духа, - писав про Тараса Шевченка Іван Франко. – Спочатку кріпак, який став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його втори. Тарас Григорович Шевченко – син українського народу, гордість і слава його. Життя і творчість нашого Кобзаря є для нас своєрідним моральним кодексом, твори Шевченка роблять людей кращими, ласкавішими, доброзичливими. Він є одним з найталановитіших і найвидатніших письменників світу. Відомий і як художник, а передусім – як полум’яний борець за щастя знедоленого українського народу. Важким і тернистим був шлях народного співця. Народившись у кріпацькій родині, він змалку, ще в батьківській хаті «бачив пекло», «роботу тяжкую, «неволю». Дуже рано залишився без батьків . Але дух українця, який жив у ньому, його тримав та давав сили для розкриття творчості, що подарував йому сам господь. Мальовнича природа рідного краю (Кирилівка) мала вплив на формування митця: милувала око, збуджувала почуття й думку. Рідна українська природа була першим Тарасовим джерелом розуміння краси, формувала його смаки, мислення. 
        Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.
        Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.
         Царизм репресіями прагнув зупинити лавину народної шани й любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам’яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним.
Відкрито пам’ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім’я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Т.Г.Шевченка, його ім’я присвоєно навчальним закладам і науковим установам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам.
        Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т.Г.Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П.Тичина, О.Гончар, П.Загребельний, В.Сосюра, М.Бажан, Г.Тютюнник, Ю.Збанацький, П.Майборода, С.Людкевич, О.Кульчицька, А.Малишко, В.Касіян, І.Драч, Л.Новиченко, Д.Павличко, М.Вінграновський, В.Стус, Б.Антоненко-Давидович, М.Жулинський, Р.Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т.Г.Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади "Кобзаря".
        Кожний, хто глибоко вивчає творчість великого сина України, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу:
        "Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури" (Луначарський);
       "Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі" (Курелла, Німеччина);
       "Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками" (Камілар, Румунія);
          "Поки б’ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка" (Хікмет, Туреччина);
        "Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі" (Якубець, Польща).
          Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.
"Кобзар" знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури – і це було одкровенням. Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов’янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в’єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською та ін.
Про все більшу світову славу великого Кобзаря свідчать пам’ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо.
          В ньому вся історія наша і все буття. Уявити себе без Шевченка – все одно, що без неба над головою. Він – вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Після смерті поета накопичений величезний інформаційний матеріал про його життя і творчість. Видані цікаві спогади сучасників: художників, літераторів,громадських діячів, істориків, етнографів, акторів  представників духовенства, військових, політиків, рідних і близьких поета, і навіть звичайних селян. У цих спогадах по крихітках відтворюється живий і неповторний образ Тараса Григоровича, його чуйна і зворушлива душа, погляди й світогляд.

       З цим  безцінним надбанням  ви маєте змогу детальніше ознайомитися у нашій книгозбірні...



               Наша дума, наша пісня
                       Не вмре, не загине..

                                  От де, люде, наша слава,

                                           Слава України!