Шукати в цьому блозі

четвер, 9 лютого 2017 р.

«Хай мій клич зірветься у високість і,

мов прапор в сонці, затріпоче»

Олена Теліга





                      Олена Теліга – талановита українська поетеса й публіцистка, громадська діячка й патріотка, поступово займає належне їй місце серед національних героїв і визначних діячів культури України.
Народилась Олена Теліга в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати – дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
3 1918 року родина мешкає у Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. В програмі є і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо.
Батько, урядовець УНР, разом з старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Весною 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися із України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним, — з ним згодом і піде на розстріл. Саме у Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
На початку Другої світової війни Олена Теліга перебувала у Польщі — з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: інколи їй доводилося виступати з музичними номерами у нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
З кінця 1920-х Олена Теліга почала друкуватися у «Літературно-науковому віснику». У 1930-х вийшла її перша збірка поетичних творів. Характерними рисами її поезії є ліричність, висока поетична культура, свіжість і безпосередність образів. Працюючи у культурній референтурі ПУН (разом з О. Ольжичем), була автором кількох ідеологічних та програмових творів. У 1939 році у Кракові очолювала мистецьке товариство «Зарево».
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності. У жовтні 1941 р. на автомашині вона потрапляє в Київ.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
У останньому листі з міста Києва вона напише: «…ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зi слів очевидців дізнаємось, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських…»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга. В Києві у 1941 році редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» - «Літаври».
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала на що іде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовились кількома фразами. На сірім ґестапівськім мурі залишила вона свій останній автограф: вгорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.
     21 лютого 1992 року у Бабиному Яру встановлено пам'ятний хрест на місці розстрілу фашистами видатної української поетеси та її однодумців.

У своїй "Розповіді про Лєну" Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: "Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова".

Відомий лише сорок один вірш з написаних О. Телігою. Твори її були видані по війні у збірці "Прапори духу" /1946/ і ще двома збірками. Окремим виданням у Нью-Йорку 1992 року представлено епістолярну спадщину Олени Теліги (Матеріали до історії літератури і громадської думки, т. 3. Листування з американських архівів, 1857 - 1933. Джерела до новітньої історії України /Ред. Богдан Струмінський, Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем та Наталею Лівицькою-Холодною. Нью-Йорк, УВАН у США. 1992/). Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: "Олена Теліга: О краю мій...". Нинішнього року має вийти у світ доповнене та уточнене видання творів письменниці, приурочене вже певно до її сторічного ювілею.

З метою вшанування пам'яті видатної української поетеси, громадської діячки, борця за незалежність України і пошанування визначних діячів літератури та мистецтва Всеукраїнським жіночим товариством імені О. Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги. Першим її лауреатом 2000 року стала всесвітньовідома поетеса Ліна Костенко. У лауреатському дипломі №1 такий індивідуальний текст почесної відзнаки: "ПОЕТЕСІ ЛІНІ ВАСИЛІВНІ КОСТЕНКО - ЗА ЛИЦАРСТВО В ЖИТТІ, ПОДВИЖНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В ІМ'Я УКРАЇНИ, ЗА СТВОРЕНІ ВИСОКОХУДОЖНІ ТВОРИ В ГАЛУЗІ ПОЕЗІЇ ТА ПУБЛІЦИСТИКИ, ЩО Є ЗНАЧНИМ ВНЕСКОМ У ДУХОВНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЗБАГАЧУЮТЬ ЙОГО ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ, УТВЕРДЖУЮТЬ ВИСОКІ ГУМАНІСТИЧНІ ІДЕАЛИ".

Лауреатами премії імені Олени Теліги наступних років стали письменниця Михайлина Коцюбинська, завдяки якій прийшли до нас поезії та листи багатостраждального Василя Стуса, та мати в'язня совісті, що став жертвою політичних репресій радянського режиму, Валерія Марченка Ніна Михайлівна Марченко.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, до глибини душі схвильований непоправною втратою, так писав про Олену Телігу - "поетку вогняних меж", "полум'яну душу в червоній амазонці", чий бистролетний шлях "вітрами й сонцем намітив Бог" (О. Теліга):

"Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі "прудконогої Діяни" ("кругом пані" - казав Шевченко), горда в наставленні до життя - вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула - і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-чорнім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи яскраве світло по собі...

...Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом з його видимими змислами контурами - укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі - вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед:.. грядучу пожежу, в якій згоріла сама".